[Версия для печати]

ДАВИД І СЕМ ПРОТИ ВСЬОГО СВІТУ

Заостанні кілька десятиліть, і особливо після останнього Арабо-Ізраїльського, у центрі близькосхідної політики США перебували їх стосунки з Ізраїлем.

Поєднання твердої та неослабної підтримки Ізраїлю та пов’язаних із нею зусиль поширити «демократію» по всьому регіону запалили арабську та ісламську громадськість і поставили під загрозу небезпеку не лише США, а й великої частини решти світу. Ця ситуація не має прецедентів в американській політичній історії. Чому США були і є готові не враховувати свою власну безпеку й безпеку багатьох із своїх союзників, аби сприяти інтересам іншої держави? Можна було б припустити, що зв’язок між обома країнами ґрунтувався на спільних стратегічних інтересах або непоборних моральних імперативах, однак жодне з пояснень не може бути причиною вражаючого ступеня матеріальної і дипломатичної підтримки, що її надають США.

Натомість спрямованість політики США у регіоні майже цілком залежить від їхньої внутрішньої політики і особливо діяльності «ізраїльського лобі». Іншим групам, об’єднаним спільними інтересами, також вдавалося змінювати зовнішню політику, але жодне лобі не спромоглося відвернути її настільки далеко від національного інтересу, водночас переконавши американців, що інтереси США та іншої країни — у цьому разі Ізраїлю — по суті однакові.

Від часів Жовтневої війни 1973 року Вашингтон надавав Ізраїлю такі обсяги підтримки, поряд з якими підтримка будь-якій іншій державі здавалося мізерною. Ізраїль був і залишається найбільшим одержувачем прямої економічної та військової допомоги, починаючи з 1976 року і найбільшим одержувачем допомоги загалом від часів Другої світової війни, сума якої набагато перевищує 140 мільярдів доларів (за курсом 2004 року). Ізраїль отримує щороку близько 3 мільярдів прямої допомоги, що складає приблизно одну п’яту всієї допомоги з-за кордону, тобто у перерахунку на особу — близько 500 доларів щорічно. Така щедрість особливо вражає, оскільки Ізраїль є нині заможною промислово розвиненою державою з доходом на особу, співмірним із доходом у Південній Кореї чи Іспанії.

Інші одержувачі отримують свої гроші щоквартальними траншами, однак Ізраїль має свої асигнування у повному обсязі на початку кожного фінансового року і може таким чином заробляти на них відсотки. Більшість одержувачів допомоги, яка надається на військові цілі, повинні витрачати її всю у США, проте Ізраїлю дозволено використовувати близько 25 відсотків своїх асигнувань на субсидування своєї власної оборонної промисловості. Це єдиний одержувач, який не мусить звітувати про те, як витрачено допомогу, що практично унеможливлює запобігання використанню грошей на цілі, не схвалювані США, такі як будівництво поселень на Західному березі. Крім того, США надали Ізраїлю майже 3 мільярди доларів на розробку систем озброєнь і забезпечили доступ до такої першокласної зброї, як гелікоптери «Блекгок»і реактивні літаки «Ф-16». Нарешті, США надають Ізраїлю доступ до розвідувальних даних, у яких вони відмовляють своїм союзникам по НАТО, і заплющують очі на набуття Ізраїлем ядерної зброї.

Вашингтон послідовно надає також Ізраїлю дипломатичну підтримку. Починаючи з 1982 року, США накладали вето на 32 резолюції Ради безпеки з осудом Ізраїлю, що становить більше, ніж загальне число вето, накладених усіма іншими членами Ради безпеки. Вони блокують зусилля арабських держав поставити на порядок денний МАГАТЕ питання про ядерний арсенал Ізраїлю. США приходять на допомогу у воєнний час і стають на бік Ізраїлю під час мирних переговорів. Адміністрація Ніксона захищала його від загрози радянської інтервенції і поповнювала його запаси під час Жовтневої війни. Вашингтон брав діяльну участь у переговорах, які покінчили з війною, а також у наступному, тривалому, поступовому процесі, так само як він відігравав головну роль у перемовинах, які передували й відбувалися після домовленостей, досягнутих 1993 року в Осло. У кожному з випадків час від часу між посадовцями США та Ізраїлю траплялися розбіжності, однак США послідовно підтримували позицію Ізраїлю. Один з американських учасників Кемп Девіду у 2000 році пізніше сказав: «Надто вже часто ми виступали... адвокатами Ізраїлю». Нарешті, прагнення адміністрації Буша видозмінити Близький Схід принаймні почасти спрямовані на поліпшення стратегічного становища Ізраїлю.

Ця надзвичайна щедрість могла б бути зрозумілою, якби Ізраїль був життєво необхідною перевагою для США або якби існував нездоланний моральний привід для його підтримки Америкою. Але жодне з пояснень не є переконливим. Можна було б доводити, що Ізраїль являв собою певну цінність під час холодної війни. Виступаючи після 1967 року довіреною особою Америки, він допомагав стримувати радянську експансію у регіоні і завдавав принизливих поразок таким радянським сателітам, як Єгипет або Сирія. Час від часу він сприяв захистові інших союзників США (таких як король Йор­данії Хусейн), а його військова звитяга змушувала Москву більше витрачати на своїх власних держав-клієнтів. Він також надавав корисні розвідувальні дані про радянський потенціал.

Утім, підтримка Ізраїлю була не дешевою й ускладнювала стосунки Америки з арабським світом. Наприклад, рішення надати 2,2 мільярда доларів у вигляді надзвичайної воєнної допомоги під час Жовтневої війни поклало початок нафтовому ембарго з боку країн-членів ОПЕК, яке завдало значної шкоди економіці країн Заходу. І все ж збройні сили Ізраїлю не були у змозі захищати інтереси США у цьому регіоні. США не могли, наприклад, покластися на Ізраїль, коли Іранська революція у 1979 році викликала занепокоєння щодо безпеки нафтових поставок, а натомість були змушені створити свої власні сили швидкого розгортання.

Перша війна у Затоці засвідчила, наскільки значним стратегічним тягарем став Ізраїль. США не могли користуватися ізраїльськими базами, не розколовши антиіракської коаліції, і мусили відволікати кошти і ресурси (напр., батареї ракет «Петріот»), аби завадити Ізраїлю зробити щось таке, що могло зашкодити альянсові, спрямованому проти Саддама Хусейна. Історія повторилася у 2003 році: хоча Ізраїль пристрасно бажав, щоб США напали на Ірак, Буш не міг звернутися до нього по допомогу, не викликавши спротиву арабів. Так Ізраїль знову опинився на узбіччі.

Починаючи з 1990-х років і навіть ще більше після 11 вересня 2001 року, підтримка США обґрунтовувалася твердженням, що обом державам загрожують терористичні групи, які походять з арабського й мусульманського світу, а також «невиправні держави», які підтримують ці групи і домагаються зброї масового знищення. Це має означати не тільки те, що Вашингтон повинен дати Ізраїлю повну свободу дій у стосунках з палестинцями і не тиснути на нього, аби той пішов на поступки, доки всі палестинці не будуть ув’язнені або мертві, але й те, що США мусять вступити у боротьбу з такими країнами, як Іран і Сирія. Таким чином, Ізраїль розглядається як ключовий союзник у війні з терором, тому що його вороги є ворогами Америки. Насправді ж Ізраїль є завадою у війні з терором і у більш широкій спробі «розібратися» з невиправними державами.

«Тероризм» є не поодиноким супротивником, а тактикою, застосовуваною широким колом політичних груп. Терористичні організації, що загрожують Ізраїлю, не загрожують Сполученим Штатам, якщо тільки вони не виступають проти них (як у Лівані у 1982 році). Крім того, палестинський тероризм не є насильством, довільно спрямованим проти Ізраїлю чи «Заходу», а радше відповіддю на довготривалу кампанію Ізраїлю з колонізації Західного берега й Сектору Газа.

Ще важливішим є те, що розмови про союз Ізраїлю і США на основі спільної терористичної загрози мають зворотний причиновий зв’язок: США мають проблему тероризму великою мірою тому, що вони так тісно пов’язані з Ізраїлем, а не навпаки. Підтримка Ізраїлю є не єдиним джерелом антиамериканського тероризму, але одним із важливих, і це ускладнює перемогу у війні з тероризмом. Немає жодного сумніву у тому, що для керівників Аль-Каїди, включно із самим Усамою бен Ладеном, сама присутність Ізраїлю в Єрусалимі й становище палестинців є значною спонукою. Беззастережна підтримка Ізраїлю полегшує екстремістам отримання народної підтримки й набір свіжих сил.

Що ж до так званих невиправних держав на Близькому Сході, то вони не становлять страшної небезпеки для життєво важливих інтересів США, крім випадків, коли вони являють собою загрозу для Ізраїлю. Навіть якщо ці держави набудуть ядерну зброю, що є, вочевидь, небажаним, ні Америку, ні Ізраїль не можна було б шантажувати, тому що шантажист не зміг би виконати погрозу, не зазнавши нищівної відплати. Небезпека передання ядерної зброї терористам також незначна, оскільки невиправна держава не могла би бути певною, що таке передання пройшло б не поміченим або що її не засудили б і не покарали опісля. Зв’язок з Ізраїлем насправді ускладнює для США стосунки з цими державами. Ядерний арсенал Ізраїлю є однією з причин того, що деякі з його сусідів хочуть мати ядерну зброю, і погрози в їхню адресу змінити режим лише побільшують це бажання.

Останньою причиною піддання сумнівові стратегічну цінність Ізраїлю є те, що він не поводиться як відданий союзник. Ізраїльські посадові особи ігнорують прохання США і не виконують обіцянок (включно із зобов’язаннями припинити будівництво поселень і утримуватися від «точкових убивств» палестинських лідерів). Ізраїль надавав і надає секретні воєнні технології таким потенційним супротивникам, як Китай, у рамках того, що головний інспектор Державного департаменту назвав «систематичним і щораз масштабнішим несанкціонованим переданням». За даними Головного бюджетно-контрольного управління, Ізраїль також «проводить найактивніші з усіх союзників шпигунські операції проти США». Окрім випадку із Джонатаном Полардом, який передав Ізраїлю велику кількість секретних матеріалів на початку 1980-х років (які той, як кажуть, передав Радянському Союзові в обмін на більшу кількість виїзних віз для радянських євреїв), у 2004 році вибухнув новий конфлікт, коли було з’ясовано, що провідний чиновник Пентагону на ймення Лері Франклін передавав секретну інформацію ізра­їльському дипломатові. Навряд чи Ізраїль є єдиною країною, яка шпигує за США, але його готовність шпигувати за своїм основним заступником породжує додаткові сумніви щодо його стратегічної цінності. Стратегічна цін­ність Ізраїлю не є єдиною проблемою. Його покровителі стверджують також, що він заслуговує на необмежену й безумовну підтримку, позаяк він слабкий і оточений ворогами, він є демократичною країною, єврейський народ постраждав від злочинів минулого, а тому заслуговує на особливе ставлення до себе, і що поведінка Ізраїлю морально вища за поведінку його супротивників. За ближчого розгляду жоден із цих аргументів не є переконливим. Існує достатній моральний привід для підтримки існування Ізраїлю, однак він не перебуває у небезпеці. Якщо дивитись об’єктивно, то його минула і теперішня поведінка не дає морального підґрунтя для того, щоб надавати йому якісь переваги перед палестинцями.

Ізраїль часто змальовують як Давида, який зійшовся у двобої з Голіафом, але зворотне є ближчим до істини. Усупереч загальнопоширеній думці, сіоністи мали більші, ліпше оснащені і краще керовані сили під час Війни за незалежність 1947—1949 років, а сили оборони Ізраїлю (Цахал) отримували швидкі й легкі перемоги над Єгиптом 1956 року і Єгиптом, Йорданією та Сирією 1967 року — усе це до того, як почала надходити широкомасштабна воєнна допомога США. Сьогодні Ізраїль являє собою найсильнішу воєнну потугу на Близькому Сході. Його звичайні сили набагато переважають сили його сусідів, і він є єдиною державою регіону з ядерною зброєю. Єгипет і Йорданія підписали з ним мирні договори, а Саудівська Аравія висловила готовність вчинити так само. Сирія втратила свого радянського заступника, Ірак спустошено трьома катастрофічними війнами, а Іран розташований за сотні миль від нього. Палестинці заледве мають дійові поліційні сили, не кажучи вже про армію, яка могла б становити Ізраїлю загрозу. Згідно з оцінкою 2005 року, здійсненою Центром стратегічним досліджень «Джеффі» при Тель-Авівському університеті, «стратегічний баланс безперечно сприятливий для Ізраїлю, який продовжував розширювати якісний розрив між своїм власним воєнним потенціалом і засобами стримування і можливостями своїх сусідів». Якби підтримка переможеної сторони була нездоланною силою, Сполучені Штати підтримували б супротивників Ізраїлю.

Те, що Ізраїль є такою ж демократичною країною, оточеною ворожими диктатурами, не може бути причиною нинішніх обсягів допомоги: у світі існує багато демократичних країн, проте жодна з них не отримує такої щедрої підтримки. США скидали у минулому демократичні уряди і підтримували дик­таторів, коли вважалося, що це сприятиме їхнім інтересам — вони і сьогодні мають непогані стосунки з низкою диктаторських режимів.

Деякі аспекти ізраїль­ської демократії суперечать основним американським цінностям. На відміну від США, де люди повинні користуватися рівними правами незалежно від расової, релігійної або етнічної належності, Ізраїль був вочевидь заснований як єврейська держава, де в основі громадянства лежить кровна спорідненість. З огляду на це не дивно, що до 1,3 мільйона його арабських громадян ставляться як до людей другого ґатунку або, що недавня комісія ізраїльського уряду з’ясувала, що Ізраїль поводиться у «недбайливий і упереджених спосіб» стосовно них. Його демократичний статус підриває також його відмова надати палестинцям власну життєздатну державу або повні політичні права.

Джон МІАШАЙМЕР і Стівен ВОЛТ

Источник

Опрос
Результатом Глобального Кризиса станет:






Проголосовало: 5058 ч.

Предиктивное программирование

Во власти Символов

СПИД: лженаучный терроризм

(c)2006 За Родину! | zarodinu.org.ua