[Версия для печати]

ЗБРОЯ НЕВИДИМОЇ ВІЙНИ — «ЕКОНОМІЧНІ ВБИВЦІ» США

ЗБРОЯ НЕВИДИМОЇ ВІЙНИ — «ЕКОНОМІЧНІ ВБИВЦІ» США

Торік московське видавництво «Претекст» випустило в світ у перекладі з англійської мови книжку «Сповідь економічного вбивці».

Її автор — громадянин США Джон Перкінс. Книжка, видана в Америці наприкінці 2004 року, одразу стала бестселером у нього на батьківщині — як перша у світі автобіографічна розповідь про діяльність надтаємної групи професіоналів-економістів вищого рівня — «економічних убивць». Вони співпрацюють з вищими політичними й економічними керівниками країн, які цікавлять США, щоб повернути реформування економіки цих країн на користь американської «корпоратократії» — союзу, за словами автора, урядових організацій, банків і корпорацій.

У передмові до росій­ського видання доктор економічних наук, професор, лауреат премії «Най­кращі економісти РАН» Л.Фітуні пише: «З надзвичайною відвертістю Пер­кінс зізнається в належності до якоїсь структури, пов’язаної з Управлінням національної безпеки США. У її рамках діють економічні вбивці, завдання яких — підштовхувати уряди суверенних держав до проведення рекомендованого комплексу соціально-економічних реформ, спрямованих на модернізацію економіки, розвиток сучасного ринкового господарства, залучення прогресивних технологій через іноземні інвестиції. Ключовий елемент будь-якого мегапроекту такого роду — надмірні зовнішні запозичення, що витрачаються на придбання передусім американських товарів і послуг».

Ще красномовніша інформація про злочинні дії американської корпоратократії — на обкладинці книжки. Це цитата з «Лайбрері джорнал» (США): «Джон Перкінс був таємно завербований Управлінням Національної безпеки Сполучених Штатів. Пройшов підготовку з найзакритішої спеці­альності в галузі економіч­них диверсій. Офіційно він співробітник впливової й процвітаючої транснаціональної консалтингової фірми, що продає по усьо­му світу особливий товар — економічні реформи й демократичні перетворення... Її завдання — поневолювати цілі країни й народи, нав’язуючи мега­проекти-пастки, що нібито забезпечують прискорення розвитку, а насправді обертаються входженням держав, що були суверенними, до складу нової глобальної імперії».

Додамо від себе: й розвалом їхнього національного виробництва й зубожінням народу. Фактично йдеться про терористичну діяльність проти цілих народів в ім’я нічим не обмеженого збагачення купки олігархічних родин, які маскуються реформатор­ською брехнею.

Чи стосується ця інформація України?

Чи працювали тут «економічні кілери» Сполучених Штатів Америки, цього гнилого оплоту демократії? Читач може судити за справами. Щоб мене не звинуватили в упередженому ставленні до США, радників президентів і прем’єр-міністрів, наведу — може, дещо й застарілий — уривок статті з газети «Труд» (16 червня 2004 р.).

«Сумні цифри Рахункової палати: ми бідна нація, яка харчується абияк, вимирає. У висновках про виконання державного бюджету та використання бюджетних коштів за 2003 рік, розповсюджених серед народних депутатів Верховної Ради України, Рахункова палата (РП) заявляє, що соціальна якість економіки залишається низькою. «Життєвий рівень є одним з найнижчих у Європі — майже 70% населення проживає на межі бідності, 27% — за межею», — зазначається у висновках.

Однією з ознак бідності, згідно з документами, є споживацька невибагливість населення, спричинена браком коштів. За даними палати, в Україні майже 60% сімейних витрат припадає на продукти харчування, тоді як у країнах Європейського Союзу цей показник не перевищує 15—25%. До того ж харчуються українці, зазвичай, хлібом та картоплею. За рекомендованою нормою споживання хлібопродуктів на особу за рік на рівні 101 кг 2003 року фактично було спожито 131 кг, картоплі — 133 кг. А ось м’яса та м’ясопродуктів споживалося на 50 кг менше норми, риби та рибопродуктів — на 8 кг, овочів та баштанних культур — на 53 кг, плодів, ягід та винограду — на 63 кг менше рекомендованої норми».

У своїх висновках РП наголошує, що заробітна плата є надзвичайно низькою і не виконує своєї основної функції — мотивації до продуктивної трудової діяльності.

Нагадаємо, 2003 року мінімальна заробітна плата становила лише 51,2% прожиткового мінімуму, визначеного для працездатних осіб (365 гривень на місяць). З 1 січня 2003 року мінімальна заробітна плата становила 185 гривень на місяць. Заробітну плату нижче мінімальної отримував кожен сьомий робітник (14,6%) у галузях економіки, відпрацювавши 50 і більше відсотків часу, а заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум, було нараховано в 49,7% працюючих...

У висновках РП також зазначається, що, незважаючи на досить низький офіційний рівень безробіття — 3,6% працездатного населення, рівень безробіття, розрахований за методикою Міжнародної організації праці, 2003 року становив 9,8%; за межами країни шукали роботу від 5 до 7 млн громадян. Понад 90 % загального потоку робітників з України припадало на країни СНД (Росія, Білорусь), країни Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи (Італія, Португалія).

Особливу увагу РП звертає на тенденцію до зменшення кількості населення, яке за десять років (з 1993 до 2003 року) зменшилося з 52,2 млн осіб до 47,6 млн. Темпи зменшення кількості населення в Україні — одні з найвищих в Європі: 0,8 — 1,1% за рік. На 1 травня 2004 року населення України становило 47 млн 490 тис. осіб. Це на 20 тис. менше, ніж місяцем раніше: у квітні нас було 47 млн 51 тис.

Якщо додати до цього повністю зруйновану промисловість, сільське господарство, науку й освіту, а також майже 15 млрд дол. боргу, то американські «економічні вбивці» добре попрацювали на українській землі.

Повернімося до книжки Дж. Перкінса...

Високооплачувані економічні радники готують рекомендації, за якими, якщо їх дотримуватися, повсякденне життя простих громадян країни буде саме таким, а не іншим. Реформи реалізовуються саме так, як їх прописали «економічні вбивці» — незалежно від волевиявлення населення або навіть зміни уряду. З привабливою прямотою Перкінс розповідає про механізм наукового економетричного обгрунтування дутих показників зростання, за допомогою яких людей, обдарованих американськими «демократами», попросту обводять навколо пальця.

Автор знає, про що говорить. Джон Перкінс — високопоставлений економічний радник, працював при урядах багатьох країн світу, талановитий економіст (незважаючи на іронічну самокритику, він своїми дослідженнями зробив певний вклад у теорію економетрики). Робота «кілера від економіки» полягала у втіленні в життя політики, яка захищала інтереси американської корпоратократії (союзу уряду, банків і корпорацій) під виглядом боротьби з економічною відсталістю.

За плечима й на совісті автора — спеціальні операції з проведення масштабних економічних перетворень в Індонезії, Панамі, Еквадорі, Колумбії, Саудівській Аравії, Ірані та інших країнах, які США оголосили зонами своїх життєвих інтересів. Перкінс розповідає, як він допомагав втілити секретну схему, що спрямувала мільярди нафтодоларів Саудівської Аравії в економіку Сполучених Штатів. Це сприяло зміцненню особистих відносин між традиціоналістською Саудівською монархією й цілим шерегом американських високопоставлених чиновників. Він розкриває таємну механіку імперського контролю, що стояла за деякими найдраматичнішими поді­ями сучасної історії. Наприклад, падінням шаха Ірану, смертю президента Панами Омара Торріхоса, вторгненнями США в Панаму й Ірак, невдалою спробою скинути законно обраного президента Венесуели.

Вийшовши у світ, книжка Перкінса вмить потрапила в десятку національних бестселерів США, тим самим підтвердивши гостроту порушених у ній питань. Характерно, що вона з’явилася саме зараз, коли американське суспільство переживає кризу трансформації самосвідомості. Очевидно, остаточно відходять у минуле хрестоматійні мотиваційні стереотипи американських ідеалів XIX століття. Не випадково прогресивні політики пишуть про «Смерть Заходу», наголошують на тому, що Сполучені Штати керуються глобальною синагогою, яка будує світову єврейську імперію.

То про що ж ця книжка?

Про лицемірство продажних політиків, які розповідають байки про прискорений розвиток через залучення іноземних інвестицій? А може, вона — лиховісна демонстрація тези про те, що в новому однополярному світі від політиків нічого не залежить?

Книжка передусім розповідає про те, що наших економістів та економістів інших країн, а разом з ними й колоніальну адміністрацію, тримають за «дурня в американському преферансі». Мені здається, настав час сказати «ні!» «демократичним реформам, яким немає альтернативи» (улюблений лозунг Кучми), розігнати всіх радників на кшталт пасхаверів, рабиновичів, фельдманів й надалі жити своїм розумом.

Хто ж такі економічні вбивці?

У передмові Джон Перкінс пише: «Економічні вбивці (ЕВ) — це високооплачувані професіонали, які виманюють у різних держав по усьому світу трильйони доларів. Гроші, отримані цими країнами від Світового банку, Агентства США з міжнародному розвитку (USAID) та інших закордонних організацій, які надають «допомогу», вони перекачують у сейфи найбільших корпорацій і кишені кількох найбагатших родин, що контролюють світові природні ресурси. Вони використовують такі засоби, як шахрайські маніпуляції з фінансовою звітністю, підтасовування під час виборів, хабарі, вимагання, секс, вбивства. Вони грають у стару, як світ, гру, що набирає загрозливих масштабів зараз, у час глобалізації. Я знаю, про що кажу. Я сам був ЕВ» (с. 13).

«Я написав ці слова 1982 року. Так починалася книжка з робочою назвою «Совість економічного вбивці». У ній розповідалося про президентів двох країн, моїх клієнтів, людей, яких я поважав і вважав за духовно споріднених: Хайме Ролдоса, президента Еквадору, й Омарі Торріхоса, президента Панами. Незадовго до написання книжки обоє загинули в жахливих аваріях, їхня смерть не була випадковістю, їх усунули, бо вони виступили проти братства глав корпорацій, урядів і банків, мета якого — створення глобальної імперії. Нам, ЕВ, не вдалося втягти Ролдоса й Торріхоса в цю компанію, і в гру вступили вбивці іншого роду — спрямовані ЦРУ шакали, які завжди підстраховували наші дії».

Далі автор розповідає про механізм, за допомогою якого втягують держави до глобальної імперії. Він діє завжди однаково. Спочатку «економічні вбивці» намагаються за допомогою різних методів, про які пише Перкінс, затягти країну в кабалу позик на розбудову економі­ки. Якщо лідер (президент, глава уряду) не бажає це робити, в дію вступають «шакали», які готують фізичне знищення непідкупного лідера. Якщо цього не вдається зробити — в дію вступає «томагавк права», в країну входять американські війська чи війська НАТО. Такий «стандарт» у діях країни, яку намагаються видати за взірець демократії.

Ми живемо в часи жахливої кризи і неймовірних можливостей. Історія цього конкретного економічного вбивці — це історія про те, як ми виявилися там, де ми є зараз, і чому ми зіштовхнулися з кризою, що здається нам непереборною. Ця історія повинна стати відомою всім, бо, тільки усвідомивши помилки, зроблені в минулому, ми зможемо використати на благо можливості, що відкриваються нам у майбутньому; бо події 11 вересня пояснюються початком другої війни в Іраку; бо, крім трьох тисяч людей, які загинули від руки терористів 11 вересня 2001 року, ще 24 000 померли від голоду; бо 24 000 людей гине щодня через брак їжі для підтримки життєвих сил. Але найголовніше — ця історія має бути розказана, бо вперше за всю історію одна держава має можливості, засоби й владу, достатні для зміни всього цього. Ця держава — Сполучені Штати Америки.

«Це реальна історія. Я прожив кожну її хвилину, — пише Джон Перкінс. — Усі описані мною судження, розмови й почуття були частиною мого життя. Це розповідь про мене... Я намагався максимально точно описати всі події, діючих осіб і розмови. Міркуючи про історичні події або відтворюючи діалоги, я користуюся кількома джерелами: вже опублікованими документами; своїми записами; спогадами — і власними, і інших учасників; п’ятьма початими мною раніше рукописами; історичними звітами інших авторів, особливо опублікованими недавно, що містять раніше засекречену або закриту з тих чи інших міркувань інформацію» (С. 15, 16).

Цілі й завдання «економічного вбивці»

Джон Перкінс розповідає про те, що він працював у приватній фірмі МЕЙН, яка була прикриттям діяльності Управління національної безпеки США, щоб у разі розкриття діяльності ЕВ можна було послатися на приватний характер консультацій, планів і проектів — «кожен робить бізнес за своїми стандартами».

Юридичною мовою, МЕЙН була «корпорацією закритого типу»: компанією володіли близько 5% з 2 000 співробітників, їх називали «партнерами» або «компаньйонами». Багато хто хотів зайняти це становище. Партнери не тільки стояли нагорі цієї ієрархії, а й робили чималі гроші. Їх вирізняло вміння мовчати. Вони спілкувалися з главами держав, генеральними директорами корпорацій,тобто з людьми, які очікують від своїх консультантів — наприклад, адвокатів і психотерапевтів — найсуворішої конфіденційності. Будь-які контакти з пресою було заборонено. Зрозуміло, що, крім самих співробітників МЕЙН, про нас мало хто знав, хоча імена наших конкурентів були на слуху: «Артур Д. Літтл», «Стоун енд Вебстер», «Браун енд Рут», «Халлібертон» і «Бектел».

Це були умовні «конкуренти», оскільки МЕЙН унікальна у своєму роді корпорація. Більшість її співробітників — інженери, при цьому фірма не володіла жодним устаткуванням, не мала навіть складського барака. Багато хто прийшов зі збройних сил, проте корпорація ніколи не мала контрактів з Міністерством оборони або іншими військовими відомствами.

Як пише автор, його навчали індивідуально. Навчання проводила жінка, спеціальний консультант міжнародної консалтингової фірми «Чаз. Ті. Мейн, інк.», — така повна назва корпорації МЕЙН. Клодін Мартін — таке офіційне ім’я цього спеціального консультанта, під час першої зустрічі повідомила Перкінса, що її завдання — зробити з нього «еконо­мічного вбивцю».

«Клодін розповіла, — пише Джон Перкінс, — що переді мною стоять два основні завдання. По-перше, мені доведеться обгрунтовувати величезні іноземні позики, за допомогою яких гроші направлятимуться назад у МЕЙН та інші компанії США (такі, як «Бектел», «Халлібертон», «Стоуненд Вебстер» і «Браун енд Рут») через великі інженерні й будівельні проекти.

По-друге, моя діяль­ність буде спрямована на збанкрутування країн-позичальників (звичайно, після того, як вони роз­платяться з МЕЙН та іншими американськими під­рядниками), щоб поставити їх у вічну залежність від своїх кредиторів.

Це допоможе з легкістю домогтися, коли це буде потрібно, відповідних поступок, наприклад, розміщення військових баз, потрібного голосування в ООН, доступу до нафти та інших природних ресурсів.

Моя робота, сказала вона, полягає в прогнозуванні наслідків інвестування мільярдів доларів у країну. Зокрема, мені треба буде робити розрахунки, які показують економічне зростання на 20—25 років уперед і оцінюють вплив кількох проектів. Наприклад... країні запропонували проект створення сучасної системи постачання електроенергією, і я повинен буду, щоб обгрунтувати необхідність позики, продемонструвати, як ця енергосистема вплине на економічне зростання. У кожному разі найважливішим показником є валовий національний продукт (ВНП). Виграє той проект, який більше за інших впливає на зростання ВНП. Якщо розглядається тільки один проект, мені треба буде показати, що розробка цього проекту щонайпозитивніше позначиться на зростанні ВНП.

Про що замовчувалося, то це про те, що кожний з цих проектів повинен був принести солідні прибутки підрядникам і ощасливити кілька заможних і впливових родин у відповідних країнах, тоді як уряди цих країн ставили в довготермінову фінансову залежність, що, відповідно, було запорукою їхньої політичної слухняності. Що більшою буде позика, то краще. Той факт, що борговий тягар країни позбавляє її найбідніше населення охорони здоров’я, освіти та інших соціальних послуг на багато десятиліть, не береться до уваги.

Ми з Клодін відкрито обговорювали обманну природу такого показника, як ВНП. Наприклад, ВНП зростає, навіть якщо прибуток отримує тільки одна людина, наприклад, власник електростанції, і більша частина населення обтяжена боргом. Багаті багатіють, бідні зубожіють. А з погляду статистики, це реєструється як економічний прогрес» (с. 45—47).

«Ми — маленький ексклюзивний клуб, — сказала вона. — Нам платять, і добре платять, за те, що ми шляхом обману виводимо з різних країн світу мільярди доларів. Значна частина твоєї роботи — підштовхувати лідерів різних країн світу, щоб вони ставали частиною широкої мережі з просування комерційних інтересів Сполучених Штатів. Зрештою, ці лідери виявляються в борговій пастці, що й забезпечує їхню лояльність. Ми можемо використати їх, коли нам буде це необхідно, для задоволення наших полі­тичних, економічних або військових потреб. Своєю чергою, вони закріплюють своє політичне становище, оскільки забезпечують своєму народу технопарки, електростанції, аеропорти. Власники ж інженерних і будівельних компаній США стають дуже багатими» (с. 49).

Жадібність — кредо глобальної імперії корпоратократії

Дехто може сказати, що причина проблем — ретельно організована змова. Якби все було так просто! Змовників можна було б виявити й передати суду. Однак основа нинішньої системи більш небезпечна, ніж змова. Нею править не намір купки людей, а незаперечна, як Євангеліє, віра в те, що економічне зростання приносить благо всьому людству й що чим вище це зростання, тим більше виграють усі люди. З цього випливає таке: той, хто викрешує благословенну іскру економічного зростання, повинен бути піднесений і нагороджений; той, хто стоїть осторонь, підлягає експлуатації.

Звичайно, ця концепція неправильна. Ми знаємо, що в багатьох країнах економічне зростання приносить користь тільки невеликій частині населення, ставлячи більшість у надзвичайно тяжке становище. Така ситуація під­кріплюється загально­прийнятою думкою, що промислові магнати, які управляють цією системою, повинні мати особливий статус. Ця думка лежить в основі багатьох з наших нинішніх бід, і, можливо, саме вона стала однією з причин такого поширення теорії змови. Коли в людях заохочується жадіб­ність — жадібність стає головною мотивацією роз­кладання. Коли ми виправдовуємо безоглядне пожирання ресурсів планети, коли вчимо наших дітей наслідувати людей, які провадять неврівноважений спосіб життя, коли вважаємо, що більшість населення земної кулі підлеглі елітарній меншості, — ми самі напрошуємося на неприємності. І маємо їх.

«У своєму прагненні до глобальної імперії корпорації, банки й уряди (сукупно названі «корпоратократією») використовують свою фінансову й полі­тичну мускулатуру, щоб наші школи, фірми й засоби масової інформації сповідували те саме кредо з усіма висновками, що випливають з цього, і логічними продовженнями. Вони вже підвели нас до тієї межі, коли вся наша світова культура перетворилася на дивовижну машину, яка безперестанку пожирає дедалі більшу кількість палива й вимагає дедалі складнішого обслуговування. Зрештою, вона винищить все навколо й, не маючи іншого вибору, почне пожирати сама себе.

Корпоратократія — це не змова, однак основні діючі особи в обох випадках сповідують єдині цін­ності й зв’язані загальними цілями. Одна з найважливіших функцій корпоратократії — зберігаючи, постійно розширювати й зміцнювати систему. Життя тих, кому «поталанило», їхній реквізит — будинки, яхти, власні літаки — подають нам як зразки для наслідування, щоб надихнути нас усіх на споживання, споживання й ще раз споживання. Використовується будь-яка можливість, щоб переконати нас у тому, що купувати речі — це наш громадянський обов’язок, що розграбовування природних багатств корисне для економіки, а отже, служить нашим вищим інтересам. Такі люди, як я, отримують обурливо високі зарплати за те, що виконують накази системи. Якщо ми помиляємося, у справу вступають наші страшні двійники — шакали. А якщо й шакали помиляються, тоді за роботу беруться військовики» (с. 17, 18).

«І сама концепція, і її наслідок використовуються для виправдання всіх видів піратства: вона санкціонує насильство, мародерство й убивство ні в чому не винних людей в Ірані, Панамі, Колумбії, Іраку. Економічні вбивці, шакали й армії процвітають доти, поки їхніми діями пояснюють економічне зростання — а його демонструють майже завжди. За допомогою «наукового» маніпулювання методами прогнозування, економетрики й статистики, якщо ви, наприклад, разбомбили місто й потім заново відбудували його, можна продемонструвати величезний стрибок в економічному зростанні.

Істина в тому, що ми живемо неправдою. Найпростіше покласти провину на організовану змову, але ми не можемо цього зробити. Імперія залежить від ефективності великих банків, корпорацій і урядів, але це не змова.

Засоби масової інформації — це також частина корпоратократії. «Дженерал електрик» володіє медіа-концерном Ен-бі-сі, «Дісней» — Ей-бі-сі, «Віаком» — Сі-бі-ес, а Сі-ен-ен входить у величезний конгломерат «АК Тайм Ворнер». Більшість газет, журналів і видавництв належать гігантським міжнародним корпораціям. Чиновники й директори, які контролюють майже всю інформацію, знають свою роботу. Протягом усього життя їх учили, що найважливіше їхнє завдання зберігати, зміцнювати й розширювати успадковану ними систему. Вони дуже добре справляються з цією роботою, а коли зустрічають опір, стають нещадними. Отож говорити правду треба кожному з нас: розпізнати правду за зовнішнім прикриттям і зробити так, щоб її побачили всі. Говоріть про це у своїй родині й зі своїми друзями.

Як формувалася корпоратократія?

Аналізуючи події в міжнародній економіці XX століття, можна помітити подібність початку 1970-х і 1930-х років. 30-ті роки являли собою переломний момент у міжнародній економіці. Ці роки відкрили двері кейнсіанській економіці й ідеї про те, що уряд повинен відігравати головну роль в управлінні ринком, а також брати участь в організації охорони здоров’я, у виплаті компенсацій безробітним та в інших формах соціальної допомоги. Америка відходила від старих понять про те, що ринок є саморегулюючою структурою і що втручання держави повинне бути міні­мальним.

Результатом депресії став новий курс і політика, що грунтувалася на регулюванні економіки, урядових фінансових операціях і широкому застосуванні фіскальної політики. Крім того, Велика Депресія й Друга світова війна призвели до створення таких міжнародних організацій, як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). 1960-і роки стали поворотним десятиліттям для цього періоду, а також для переходу від неокласичної до кейнсіанської економіки. Це відбулося в період правління Кеннеді й Джонсона, і, напевно, найбільший вплив тут зробила одна людина — Роберт Макнамара.

Багато кого здивував його стрімкий кар’єрний зліт — від менеджера з планування й фінансового аналізу в «Форд мотор компанію» (1949 р.) до президента «Форда» (1960 р.). Це був перший президент компанії, який не належав до родини Форда. Незабаром після цього Кеннеді призначив його міністром оборони.

Міністр оборони в кабінеті Джона Кеннеді Макнамара став затятим прихильником кейнсіанського підходу до управління. Він використовував математичні моделі й статистичні методи для розрахунку кількості військової сили, розподілу коштів і вироблення інших стратегій у В’єтнамі. Його пропаганда «агресивного керівництва» була сприйнята не тільки урядовими керівниками, й співробітниками приватних фірм. Вона сформувала основу нового філософського підходу до викладання менеджменту в кращих школах бізнесу і в остаточному підсумку призвела до появи нової породи керівників, які очолили стрімке просування до глобальної імперії.

Особливу роль відіграв Макнамара на посту президента Світового банку. Він очолив його незабаром після звільнення з поста міністра оборони.

Ось що з цього приводу пише Джон Перкінс: «Тепер я розумію, що найвагомішим і найстрашнішим внеском Макнамари в історію було те, що його зусиллями Світовий банк більше, ніж коли-небудь раніше, діяв у інтересах глобальної імперії. Крім того, він встановив прецедент. Його здатність бути сполучною ланкою між головними компонентами корпоратократії згодом буде відточена його спадкоємцями. Наприклад, Джордж Шульц був міні­стром фінансів і головою Ради з економічної політики за Ніксона, обій­мав посаду президента корпорації «Бектел», а потім отримав пост держсекретаря в уряді Рейгана. Каспар Вайнбергер був віце-президентом «Бектел» і генеральним консулом, а за Рейгана став міністром оборони. Річард Хелмс був директором ЦРУ за Джонсона, а потім обійняв посаду посла в Ірані за правління Ніксона. Річард Чейні обіймав пост міні­стра оборони за Джорджа X.В.Буша, потім став президентом «Халлібертона», а за Джорджа В. Буша — віце-президентом. Навіть президент США Джордж X.В.Буш починав як засновник «Запата петролеум корп.», потім був представником США в ООН за правління Ніксона й Форда, а за Форда також очолював ЦРУ» (с. 120).

Усе це можна помітити, уважно аналізуючи призначення членів адміністрації Буша-молодшого. Зрозуміло одне: хоч би хто став президентом США, члени корпоратократії знову будуть у при владі.

Коли США розпочали невидиму війну методом «культурної агресії»?

Протягом майже всієї історії імперії створювалися за допомогою військової сили або погрози її застосування. Однак після закінчення Другої світової війни й появи на міжнародній арені Радянського Союзу, після того, як замаячіла примара ядерного голокосту, силові рішення стали занадто ризиковими. Саме тоді спецслужби США й почали застосовувати методи «культурної агресії». Уперше це було застосовано в Ірані. Ось що пише про це Джон Перкінс.

«Вирішальний момент настав 1951 року, коли Іран повстав проти британської нафтової компанії, що експлуатувала і природні ресурси Ірану, і його жителів. Ця компанія була попередницею «Брітіш петроліум», нинішньої «Бі-пі». Тоді дуже популярний, демократично обраний іранський прем’єр-міністр Мохаммед Моссадик (журнал «Тайм» назвав його людиною року в 1951 році) націоналізував усю нафтову промисловість країни. Розлютовані англійці звернулися за допомогою до США, свого союзника в Другій світовій війні. Однак обидві держави побоювалися, що військові репресії спровокують Радянський Союз на дії від імені Ірану.

І тоді замість морських піхотинців Вашингтон послав агента Центрального розвідувального управління (ЦРУ) Керміта Рузвельта (онука Теодора). Він чудово виконав своє завдання, застосовуючи і хабарі, і погрози. Потім з його подачі було організовано вуличний безлад, демонстрації, які створювали враження, що Моссадик був непопулярним і невідповідним лідером. В остаточному підсумку Моссадика було переможено. Решту життя він провів під домашнім арештом. Проамериканськи налаштований шах Мохаммед Реза став єдиновладним диктатором. Керміт Рузвельт поклав початок новій професії — тій, якій я збирався присвятити своє життя.

Гамбіт, розіграний Рузвельтом, змінив близько­східну історію, вивівши з вжитку всі старі стратегії побудови імперій. Він також збігся з початком експериментів в «обмежених неядерних воєнних діях», які в остаточному підсумку закінчилися приниженням США в Кореї й В’єтнамі. До 1968 року, коли я мав співбесіди в УНБ, стало зрозуміло: якщо США хочуть здійснити свою мрію про глобальну імперію (як це бачилося людям президентів Джонсона й Ніксона), їм доведеться взяти на озброєння стратегії, засновані на досвіді Рузвельта в Ірані. Це був єдиний шлях перемогти СРСР без ядерної погрози.

Однак існувала одна проблема. Керміт Рузвельт був співробітником ЦРУ. Якби його спіймали, наслідки були б жахливими. Він організував першу операцію США зі зміни уряду іншої країни; було зрозуміло, що за нею будуть інші. Важливо було знайти підхід, за якого Вашингтон не був би задіяний напряму.

На щастя, 1960-ті роки були позначені й іншими революційними змінами: посилення багатонаціональних корпорацій і таких міжнародних організацій, як Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. Останні фінансували переважно Сполучені Штати й наші братні будівники імперії в Європі. Між урядами, корпораціями й багатонаціональними орга­ні­заціями виник симбіоз.

Коли я пішов до школи бізнесу Бостонського університету, рішення проблеми «Рузвельт — агент ЦРУ» було вже знайдено. Американські розвідувальні організації, разом з УНБ, підбирали потенційних ЕВ, які потім входили в штат міжнародних корпорацій. Вони ніколи не були на зарплаті в уряді — отримували гроші в приватному секторі. Тому, якби їх спіймали, їхні брудні справи списали б на корпоративну жадіб­ність, але ніяк не на політику уряду. Крім того, корпорації, що їх наймали, хоча й отримували гроші платників податків від урядових організацій та їхніх багатонаціональних банківських партнерів, однак перебували поза зоною контролю Конгресу й пильної уваги громадськості, їх захищають правові ініціативи, кількість яких постійно зростає, включаючи законодавство про торговельну марку, міжнародну торгівлю й свободу інформації» (с. 51, 52).

Автор нагадує, що 1965 р. таким чином скинули першого президента Індонезії Сукарно, який не влаштовував Захід. До того ж під час заколоту «було вбито від трьохсот до п’ятисот тисяч» (с. 53). Дж. Перкінс описує свою участь у нав’язуванні Індонезії колонізаторських «планів розвитку» на початку 1970-х років: «Ресурси й дешева робоча сила, які утримують наш бізнес, містяться в таких місцях, як Індонезія. Туди повертаються лише крихти. Іноземні позики гарантують, що сучасних дітей та їхніх онуків утримуватимуть у заручниках. Їм доведеться дозволити нашим корпораціям грабувати їхні природні багатства, відмовитися від освіти, охорони здоров’я й соціальної допомоги, щоб тільки ви­платити нам борги. Той факт, що наші власні компанії вже повернули більшу частину цих грошей для будівництва електростанцій, аеропортів і технопарків, не змінює цієї формули» (с. 84).

Хіба не нагадує ця людожерська картина нинішню дійсність нашої України? Невже те, що робиться в нас — знищення заводів, розвал сільського господарства, ліквідація пільг, запровадження платної медицини й освіти, злиденні зарплати більшості й напівголодні пенсії, висока смертність і вимирання, — робиться за планом заокеанських «економічних вбивць» руками залежних від них виконавців, за яких досі голосує наш ошуканий довірливий народ?

Дж. Перкінс подає низку прикладів, коли економічна колонізація країн наштовхується на опір. Тоді в дію вступають вже не економічні аргументи. Автора книжки посилали в Панаму, щоб запропонувати багатомільярдні інвестиції в енергетику, транспорт, зв’язок і сільське господарство, аби «зробити країну вічним боржником і в такий спосіб повернути її в маріонетковий стан» (с. 99). Опір реалізації цього плану, який виявив президент Торріхос, закінчився смертю президента в авіакатастрофі, яку автор не вважає випадковою. Це трапилося 31 липня 1981 року.

«Латинська Америка й увесь світ гуділи, — пише Дж. Перкінс. Торріхос був популярним у світі. Його поважали як людину, яка змусила Сполучені Штати повернути Панамський канал його законним власникам, його поважали за те, що він протистояв Рональду Рейгану. Це був борець за права людини, глава держави, яка відкрила свої двері вигнанцям усіх політичних режимів, незалежно від ідеологічного забарвлення, включаючи шаха Ірану. Це був харизматичний борець за соці­альну справедливість. Багато хто вважав, що його буде висунуто на Нобелів­ську премію миру. Тепер він був мертвий. І знову в газетах з’явилися заголовки «Убитий ЦРУ».

Книжка Грема Гріна «Знайомство з генералом»... починається так:

«У серпні 1981 року, коли я вже зібрав валізу для своєї п’ятої поїздки в Панаму, мені повідомили по телефону про смерть генерала Омара Торріхоса Еррери, мого друга й гостинного господаря. Невеликий літак, яким він летів до свого будиночка в Коклесіті, що в горах Панами, розбився. Усі пасажири загинули. Через кілька днів я почув у слухавці голос співробітника служби його охорони, сержанта Чучу — так називали Хосе де Хесус Мартінеса, який був професором марксистської філософії Панамського університету, професором математики й поетом. Він сказав мені: «У літаку була бомба. Я знаю, що там була бомба, але по телефону не можу сказати, чому».

Усюди люди тяжко переживали смерть цієї людини, яка завоювала репутацію захисників бідних і знедолених. Від Вашингтона вимагали почати розслідування діяльності ЦРУ. Однак цього не могло не трапитися. У Торріхоса були вороги, які ненавиділи його; до них належали люди з необмеженою владою. За життя він перебував у відкритій кон­фронтації з президентом Рейганом, віце-президентом Бушем, міністром оборони США Вайнбергером, з Об’єднаним командуванням штабів американським генштабом, а також з ке­рівниками багатьох впливових корпорацій» (с. 214, 215).

Наступного непокірного президента Панами Норьєгу змістили через військове вторгнення й ув’язнили в США. Так економічний тероризм доповнюється тероризмом збройним.

Дж. Перкінс пише про долю Іраку, президент якого Саддам Хусейн відмовився поставляти іракську нафту наддержаві. Відповіддю на неслухняність була кривава (близько
100 000 жертв) інтервенція, збройне захоплення країни.

Він інформує про те, що траплялося з іншими керівниками суверенних країн, які намагалися природні багатства використовувати для свого народу. 1981 року загинув президент Еквадору Ролдос, який чинив опір диктату «економічних вбивць», 1973 року скинули президента Чилі С.Альєнде, 2003 року спробували скинути президента Венесуели Уго Чавеса.

Які наслідки діяльності «економічних кілерів» США?

Значну роль зіграли «економічні вбивці» у руйнуванні Еквадору. Країна зазнала страшних втрат після того, як її ознайомили з дивами сучасної економіки, банківської справи й техніки. «З 1970 року за період, що називали «нафтовим бумом», офіційний рівень убогості зріс від 50 до 70%, безробіття — з 15 до 70%, державний борг — із 240 мільйонів доларів до 16 мільярдів доларів. За цей самий час частка природних ресурсів, виділених для найбідніших верств населення, зменшилася з 20 до 6%. Нині Еквадор змушений витрачати майже 50% свого національного бюджету тільки на виплату боргів, замість допомагати міль­йонам своїх громадян, яких національна статистика зараховує до категорії «тих, хто злидарює».

«Ситуація в Еквадорі чітко показує, що це не було результатом змови, це відбувалося під час правління і демократів, і республіканців — процес, у якому брали участь всі найбільші багатонаціональні банки, багато корпорацій, закордонні благодійні місії й агентства з технічного сприяння з цілої низки країн світу. Сполучені Штати відігравали провідну роль, але ми діяли не поодинці.

Протягом цих трьох десятиліть тисячі людей доводили Еквадор до тієї важкої ситуації, у якій він виявився на початку тисячоліття. Деякі з них, як і я, усвідомлювали, що вони робили, але більша частина просто працювали так, як їх вчили у школах бізнесу, інженерних і юридичних інститутах, або просто йшли за прикладом своїх босів, які на власному прикладі демонстрували, як працює система, і за допомогою заходів заохочення й покарань розраховували зберегти її. Такі учасники оцінювали свою роль як цілком шляхетну — у найгіршому разі. Оптимісти вважали, що вони допомагають бідній країні. Їх було ошукано. Вони ні про що не знали й не входили до якоїсь таємної змови. Радше були продуктами системи, що просуває найвитонченішу й найефективнішу форму імперіалізму з усіх коли-небудь бачених світом. Не було необхідності шукати людей, яким можна давати хабара або загрожувати — їх уже прийняли на роботу в компанії, банки й державні установи. Хабарами були зарплати, премії, пенсії, страховки; погрози, по суті, грунтувалися на соціальних пакетах, тиску однокашників і мовчазному питанні про майбутню освіту дітей.

Система діяла бездоганно. До початку нового тисячоліття Еквадор потрапив в пастку. Він був у нас у руках. Так тримає мафіозний бос у своїх руках людину, якій він дає гроші на організацію, виживання бізнесу чи на весілля доньки» (с. 268, 269).

На жаль, Еквадор не виняток. Майже всі країни, яких зусиллями ЕВ підтягнули під парасольку глобальної імперії, мали схожу долю. Борг країн Третього світу зріс до більш як 2,5 трлн доларів, вартість його обслуговування — до 375 млрд на 2004-й рік — це більше, ніж витрачають усі країни Третього світу на охорону здоров’я й освіту, й у 12 разів більше, ніж щорічна економічна допомога країнам, що розвиваються. Майже половина населення світу живе на менш як два долари на день, приблизно стільки ж вони одержували на початку
70-х. Водночас від 70 до 90% приватного капіталу й нерухомості в країнах Третього світу належать 1% родин цих країн. Точ­ніші показники залежать від конкретної країни» (С. 25). Чи не так складається ситуація в Україні? Коли 95% приватного капіталу і нерухомості належать 1% родин майже одного народу.

Чи може бути знищена глобальна імперія корпоратократії?

Безумовно. Ця ймовір­ність добре узгоджується з іншим сценарієм. Навряд чи він зрозумілий людям, далеким від світу міжнародних фінансів, однак вони могли зрушити ша­льку терезів геополітичного балансу й поламати систему, яку з такою ретельністю побудувала корпоратократія. Це могло стати єдиним чинником, що призвів би першу в історії воістину глобальну імперію до самознищення.

Виживання глобальної імперії значною мірою залежить від того, що долар є резервною світовою валютою й що Вашингтон має право друкувати ці долари. «Ми даємо кредити таким країнам, як Еквадор, чудово знаючи, що вони ніколи не виплатять їх, — пише Перкінс. — Фактично ми й не хочемо, щоб вони їх виплачували, бо нездатність повернути борг дає нам у руки важелі тиску. За нормальних обставин ми ризикували б спустошити наші власні резерви: зрештою, жоден кредитор не може дозволити собі, щоб кількість неповернених боргів була занадто великою. Однак ми перебуваємо не у звичайних обставинах. Сполучені Штати друкують гроші, не забезпечені золотом. Вони взагалі нічим не забезпечені, крім впевненості всього світу в нашій економіці й здатності керувати силами й ресурсами імперії, які ми створили для підтримки самих себе.

Можливість друкувати гроші дає нам безмірну силу. Вона означає, крім всього іншого, що ми можемо продовжувати роздавати кредити, які ніколи не будуть повернуті, і що ми самі можемо накопичувати значні борги. До початку 2003 року національний борг Сполучених Штатів перевищив вражаючу оцінку в 6 трлн доларів і наприкінці року мав досягти 7 трлн — приблизно по 24 тис. доларів на кожного громадянина США. Значну частину цієї суми ми винні азійським країнам, зокрема Японії й Китаю. Вони купують цінні папери міністерства фінансів США (в основному облігації) на гроші, які отримують від продажу споживчих товарів, разом з електронікою, комп’ютерами, машинами, одягом у США і на світовому ринку.

Доки світ приймає долар як резервну валюту, цей величезний борг не є серйозною перешкодою для корпоратократії. Однак якщо з’явиться інша валюта, здатна витиснути долар, і якщо хтось із кредиторів США (наприклад, Японія або Китай) зажадають виплати за борговими зобов’язаннями, ситуація може радикальним чином змінитися. Сполучені Штати виявляться в досить хисткому становищі. Це й буде початком знищення США, а разом з ними і Світової єврейської імперії.

Фактично така валюта нині вже не є гіпотетичною можливістю: 1 січня 2002 року на міжнародній фінансовій арені з’явився євро. З кожним місяцем він нарощує престиж і силу. Євро відкриває незвичайні можливості для ОПЕК, якщо вона вважатиме за потрібне відповісти на вторгнення в Ірак або якщо з якоїсь іншої причини вирішить пригрозити Сполученим Штатам. Рішення ОПЕК про заміну долара на євро для взаємних розрахунків потрясе імперію до самої основи. Якщо це відбудеться і якщо один або двоє наших кредиторів зажадають повернення боргу в євро, наслідки будуть дивовижні.

Отже, навіть часткове витіснення доларів з міжнародної фінансової системи не дасть можливості США безкарно діяти в економічній сфері. І дедалі більше країн дізнаються про це. Тому не випадково Китай заговорив про «золотий юань» як світову валюту для розрахунків у Азійсько-Тихоокеанському регіоні, Російська Федерація — про золотий карбованець для розрахунків на території СНД, арабський світ — про «золотий динар». Усе це в недалекому майбутньому призведе до знищення долара як світової валюти, а з нею й до знищення глобальної синагоги — світової єврейської імперії.

Як корпоратократія робить гроші

Орудуючи «томагавком-правом» й розбомбивши Ірак, американська адміністрація вірішує його відновити. Кому ж дозволять це зробити? «Я міркував про це 18 квітня 2003 року, у п’ятницю, у своєму гаражі, обладнаному під офіс, — пише Перкінс. — Сівши за стіл, я включив комп’ютер і, як звичайно, зайшов на сайт «Нью-Йорк таймс». Мені впали в очі заголовки; вони негайно повернули мене від моїх міркувань про нові реальності міжнародного фінансового світу, про національний борг, про євро до моєї старої професії: «Сполучені Штати розмістять у «Бектел» найбільший контракт на відновлення Іраку». У статті говорилося: «Сьогодні адміністрація Буша надала «Бектел груп», Сан-Франциско, перший великий контракт, пов’язаний з великим планом реконструкції Іраку».

Далі автори інформували читачів про те, що «Ірак працюватиме зі Світовим банком і Міжнародним валютним фондом (організаціями, на які Сполучені Штати мають значний вплив) на перебудову економіки країни».

«Значний вплив»! Це м’яко сказано.

Я перейшов до іншої статті в «Таймс»: «Компанія має зв’язки у Вашингтоні й Іраку». Пропустивши кілька абзаців, я прочитав:

«Бектел» має давні зв’язки з установами національної безпеки... Одним з директорів компанії є Джордж П. Шульц, який обіймав пост держсекретаря за президента Рональда Рейгана. До роботи в адміністрації Рейгана пан Шульц, який також є старшим радником в «Бектел», був президентом компанії. Працював там разом з Каспаром У. Вайн­бергером, який обіймав керівний пост в офісі компанії в Сан-Франциско до свого призначення міні­стром оборони».

У цих статтях, як у краплі води, відбивалася вся суть сучасної історії, рух до глобальної імперії. Описані в ранкових газетах події в Іраку були результатом роботи, якій навчала мене Клодін тридцять п’ять років тому і яку здійснювали інші люди, такі, як я.

Газетні статті говорили про вторгнення 2003 року в Ірак, про підписання контракту для усунення заподіяних нашою ж армією руйнувань та побудову країни за західним зразком. Новина цього дня, 18 квітня 2003 року, повертала нас до початку 1970-х і операції з відмивання грошей Саудівської Аравії. SAMA (в англійській абревіатурі — Валютне агентство Саудівської Аравії; для посвячених є інше розшифрування — операція з відмивання грошей Саудівської Аравії. — М.С.) і контракти, що виросли звідти, створили нові прецеденти, які дали змогу — а фактично дали припис — американським інженерним і будівельним компаніям та нафтовій промисловості монополізувати розвиток цієї держави в пустелі. Тим самим потужним ударом SAMA встановила нові правила для глобального керування в нафтовій сфері, переглянула геополітику й уклала із Саудівською королівською родиною союз, що забезпечив її правління й зобов’язав грати за нашими правилами.

Читаючи ці статті, я не міг втриматися від думки: чи багато хто знає, що Саддам й досі був би при владі, якби грав за тими правилами, за якими грали саудівці? У нього були б і ракети, і хімічні заводи, ми б самі побудували їх йому, наші люди відповідали б за їхню модернізацію й обслуговування. Це могла б бути чудова угода — така сама, як у саудівців.

До цього часу основні засоби масової інформації обережно ставилися до публікації таких фактів. Але сьогодні вони в газеті. Так, нехай це був лише тонкий натяк: у статті лише натякалося на реальну ситуацію, але правда пробивалася назовні. Я вирішив перевірити, чи була «Нью-Йорк таймс» єдиним виданням, яке друкувало про ці факти. Зайшовши на сайт Сі-ен-ен, я прочитав: «Бектел» отримує контракт в Іраку». Публікація Сі-ен-ен дуже була схожа на статтю в газеті, але в ній було ще таке:

«На отримання контракту в різний час претендувала ціла низка інших компаній, що виступали або як самостійні учасники тендеру, або у складі інших компаній. Серед них «Келлог Брайн енд Рут» — підрозділ «Халлібертон», генеральним директором якої колись був віце-президент Дік Чейні... До цього «Халлібертон» уже отримав контракт на термінове відновлення інфраструктури Іраку. Контракт оцінюється у 7 млрд доларів, і, можливо, термін його виконання становитиме два роки» (с. 282).

Схоже, історія про марш глобальної імперії пробивалася на поверхню. Без деталей, без тих фактів, які доводили, що це була трагічна історія боргів, обману, поневолення, екс­плуатації, найстрашніша в історії спроба заволодіти серцями, думками, душами й власністю людей у всьому світі. Ніщо в статті не натякало на те, що події 2003 року в Іраку були продовженням цієї ганебної історії. Не згадувалося й про те, що ця історія, стара, як і сама імперія, яка здобуває зараз нові, ще страхітливіші розміри — і через своє розростання в часи глобалізації, і внаслідок тієї витонченості, з якою вона впроваджується в життя. Нехай невеликим струмочком, але інформація все ж таки просочується на поверхню.

«Ця книжка — сповідь людини, яка, будучи «економічним вбивцею», мала відносно небагато колег. Зараз таких людей стало більше. Назви їхніх посад тішать слух. Вони ходять коридорами «Монсанто», «Дженерел електрик», «Найк», «Дженерел моторс», «Вол-Март» і бага­тьох інших найбільших у світі корпорацій. Насправді «Сповідь економічного вбивці» — це книжка не тільки про мене, а й про них.

Ця книжка і про тебе, читачу, про твій і мій світ, про першу воістину глобальну імперію. Історія свідчить: якщо ми не змінимо хід оповідання, воно закінчиться трагічно. Імперії не живуть вічно. У всіх імперій був трагічний кінець. Прагнучи до розширення своїх володінь, вони знищують багато культур, а потім самі занепадають. Жодна країна або союз кількох країн не можуть нескінченно процвітати за рахунок експлуатації інших» (с. 19).

Як свідчить сам автор, цю книжку написано, щоб ми задумалися й змінили наше життя. Я впевнений: якщо багато людей усвідомить, як нас експлуатує економічний механізм, що збуджує постійну потребу в природних ресурсах і в результаті створює системи, які започатковують новітнє рабство, — ми більше не стерпимо. Тоді ми переглянемо нашу роль у цьому світі, де одиниці купаються в розкоші, а більшість задихається в убогості, бруді й насильстві. Тоді ми присвятимо себе пошукам шляху до співчуття знедоленим, до справжньої демократії й соціальної справедливості для всіх.

Висновок

Жадібні американські і єврейські корпоратократи вважають, що їм дозволено грабувати інші народи, зокрема й слов’янські. «Демократичні реформи», проведені в нашій державі, насправді є тяжким злочином проти України, її багатонаціонального народу. Протягом 15 років уряди України добросовісно виконували рекомендації і програми, розроблені експертами Міжнародного валютного фонду. Результати катастрофічні. Економічні збитки й втрати людських ресурсів перевищують втрати від Другої світової війни. Втрати людей перевищують 5 млн чол. Має місце різке скорочення виробництва і споживання продуктів, скорочення чисельності населення, факти геноциду.

З цього можна зробити висновок:

1.       США і Європейський Союз розробили програми руйнування виробництва, середовища проживання населення, його фізичного знищення, що, відповідно до резолюції Генеральної асамблеї ООН № 260А від 9 грудня 1948 року, є найважчим кримінальним злочином.

2.       США і Європейський Союз на корупційній основі сформували в Україні колоніальну адміністрацію, яка разом з експертами — економічними вбивцями США і Міжнародного валютного фонду реалізовує програми геноциду. Реалізація на корупційній основі програми геноциду є також тяжким кримінальним злочином.

3.       Колоніальна адмі­ністрація та інші учасники цих злочинів казково збагатилися й продовжують свою злочинну діяльність.

Ми повинні вимагати від Парламентської асамблеї Ради Європи, міжнародного співтовариства, міжнародних правоохоронних і правозахисних організацій:

1.        Засудити організаторів економічної, інформаційної і психологічної війни проти України.

2.        Визнати факти геноциду в Україні, реалізовані за розробленими США і ЄС програмами геноциду, реалізовані на основі корупційного шантажу.

3.        Визнати діяльність МВФ в Україні злочинною.

4.       Припинити реалізацію США і ЄС злочинних програм геноциду в Україні відповідно до «Конвенції про попередження злочинів геноциду й покарання за нього».

5.      Притягти до відповідальності авторів і виконавців програм геноциду відповідно до «Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства».

6.       Просити міжнародні арбітражні організації зобов’язати МВФ, адміністрацію США і ЄС відшкодувати збитки, завдані громадянам України.

Микола СЕНЧЕНКО,
доктор технічних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України

Опрос
Результатом Глобального Кризиса станет:






Проголосовало: 5119 ч.

Предиктивное программирование

Во власти Символов

СПИД: лженаучный терроризм

(c)2006 За Родину! | zarodinu.org.ua